Диктатори, розуміючи, що їх після програшу не чекає нічого, крім довічного терміну, мають звичай просити сусідню імперію про братню допомогу та введення танків
1. Найголовніший фактор, що на дев’ять десятих переважує все інше — у Білорусі немає розколу еліт. Власне, в Білорусі взагалі немає еліт. Це країна з абсолютно монолітною, стовідсотково унітарною владою. Там одна еліта — Лукашенко. І частково його сини. І розколюватися сам з собою він не збирається. Всі інші еліти, які хоча б гіпотетично могли чинити опір — міністр внутрішніх справ, наприклад, або начальник генштабу — за двадцять шість років були зачищені повністю. В Україні в 2013 році відбувся розкол еліт — і Майдан переміг, у Росії не відбулося розколу еліт — і Болотна програла, в Білорусі еліт немає взагалі.
2. Іноді протесту не потрібен лідер. Іноді потрібен. На Майдані чітко виділеного лідера не було, але була адміністрація Майдану, яка точно розуміла, як адмініструвати цей табір, що робити, що привозити, де брати гроші, як організувати госпіталь, прес-центр, опір, периметр та ін. та ін.
Ситуація склалася така, що в Мінську в цьому випадку якраз потрібен лідер. Але його немає. Світлана Тіхановська не лідер взагалі. Вона і не здатна, і не є таким по суті – вона лише перша-ліпша, зовсім випадкова людина, на якій зійшлися протестні настрої. А кандидат, який переміг, але у якого вкрали голоси, закликає зараз не до опору, а до того, щоб не провокувати силовиків.
3. Те, що штаб Тіхановської пише зараз — мовляв, децентралізація протесту дає свої плоди і ходіння вулицями розрізненими осередками збиває ОМОН з пантелику, який просто не знає, куди їхати — це повна маячня. Локалізація протесту й утримання за собою центральної площі – Майдану, Плошчи Перамогі, Тахрира, Таксима чи Манежної, куди я кликав усіх у 2012 році – основна запорука успіху. Саме утримання. Повинен бути табір. Куди люди їдуть після роботи. Куди везуть їжу. Покришки. Намети. Де концентрується протест. Де приймаються рішення. Повинно бути місце сили. По-іншому ніяк. А по вулицях можна хоч до другого пришестя ходити. Хабаровськ он місяць ходить. І тут не має значення — чи є зіткнення з ОМОНом, чи ні.
4. Тому що зіткнення з ОМОНом — це не самоціль. Це тактика. Для досягнення цілі. Якою має бути встановлення контролю над урядовими будівлями й установами. Метою Майдану було не побиття Беркута, а захоплення урядового кварталу. Метою Мінська має бути не розрізнене ходіння вулицями й зіткнення з ОМОНом, а встановлення контролю над ЦВК як мінімум, а в ідеалі і над Адміністрацією президента.
5. Цього немає.
6. Навіть якщо б рука Держдепу і хотіла б підтримати протест — їй зараз просто нема чого підтримувати з перерахованих вище пунктів.
7. А от Путіну є що підтримувати на боці Лукашенка, він звернеться з таким проханням. Хоча, здається, цього вже й не потрібно.
8. Тому що перші кроки — завжди найважливіші. Навіть саме перший крок — найважливіший. У Росії перший крок був — відступ і втеча в загін з Площі Революції на Болотну. І саме тоді було поставлено крапку. В Україні перший крок був — вийти і не йти. І саме тоді була досягнута перемога.
Розходитися — було помилкою. Де тепер збиратися? В якій точці, якщо немає локалізації протесту? З якою метою, якщо мета — ходити вулицями? Куди йти? Для чого? Перший порив, викликаний обуренням, минув. Далі потрібно розуміння тактики, мети, ризиків. Цього немає.
Як я писав два тижні тому, для Путіна все складається неймовірно вдало. Я б навіть сказав — просто фантастично вдало. Найголовніша його удача зараз — це Білорусь. Там для нього ситуація просто безпрограшна. Немає жодного програшного варіанту.
Перемагає Лукашенко — відмінно. Росія отримує абсолютно нелегітимного диктатора з практично нульовим рейтингом — зараз його рейтинг і так три відсотки, на рівні статистичної похибки, а після чергових розгонів, посадок і захоплення влади буде і ще нижче — в своє повне розпорядження. Немає нічого зручніше, ніж нелегітимний диктатор, якому немає на що спертися всередині країни. Його легітимність буде триматися лише на добрій волі Путіна. Достатньо трохи прикрутити дотаційний вентиль — і ніяке КДБ вже не захистить його трон від народу, що почав бідніти від цього прикручування вентиля.
Почне програвати Лукашенко — ще краще. Диктатори, розуміючи, що їх після програшу не чекає нічого, крім довічного терміну, мають звичай просити сусідню імперію про братню допомогу і введення танків. Тут проблему взагалі буде вирішено у найпростіший спосіб.
А домовиться Лукашенко з опозицією, яка дасть йому піти під гарантії недоторканності – так теж нічого поганого. Країна залежить від Росії економічно, робочою мовою в країні є російська, головним телебаченням — російський зомбоящик, війська в ній вже стоять цілком собі офіційно.
