Любов, щастя і віра – головні стовпи ідеології артиста – відверте інтерв’ю Олега Винника на “Прямому”

Популярний український співак Олег Винник в інтерв’ю “Прямому” розповів про життя співаків у країні, де йде війна, та що означає бути справжнім артистом.

– Як почуває себе співак у нашій хиткій країні, де йде війна, де чорти що?

– Я взагалі до цього ставлюся не які співак. Для мене в першу чергу є людина. Співак – це спочатку людина. І не важливо, який він співак: як він співає, чим він співає. Він може взагалі не співати. Для мене, в першу чергу, любий артист, любий співак, взагалі любий митець, котрий стоїть на сцені, – це має бути людина, справжня людина. Не та людина, котра надягає маску, займається лицемірством, а та людина, яка виходить, на сцену, в першу чергу, для людей, до людей. Не із-за своїх амбіцій, не із-за своєї мрії, що я там мріяв колись стояти на сцені, хочу бути величезною зірко, світовою. А та людина, яка виходить на сцену і якусь несе ідеологію. Ту ідеологію, яка людину спонукає на щось краще.

– А яка може бути ідеологія від вас?

– Любов, щастя, віра.

– Це почуття.

– Абсолютно вірно. Відверті речі. Якщо це було в кінці 80-х років, можна було заманити людей на будь-які речі – коли ми бачили по телевізору, не знаю, всякі гіпнози… Чому? Тому що тоді люди якось не бачили цього всього. Не було ніяких ресурсів, де можна було б щось побачити, якісь дійства. І люди були голодні.
Я дуже щасливий, що сьогодні люди розуміють, чому вони йдуть на концерт, із-за чого вони люблять артиста, чому його чи її люблять. Не важливо. І сьогодні люди вже набагато освіченіші в цій справі. Вони вже абсолютно розуміють, де правда, а де ні.

– Мені здається, що ви їм даєте якусь надію, щось таке метафізичне.

– А для чого виходити на сцену, якщо не давати цю надію? Цей кусок щастя, цю ейфорію – коли чую після концерту, як люди годинами йдуть по місту і співають пісень. І ще тиждень після концерту вони в ейфорії і з посмішкою постійно. І ці речі неможливо купити ні за які кошти. Їх потрібно тільки відчути.

– Коли вам було років 20, коли ви там закінчували школу, потім 22 – про що ви мріяли?

– Я вже був тоді в Німеччині. Я тоді мріяв перший раз потрапити до Німеччини. Мені було 19 років. І побачив “Привида опери”, плакат. І мені настільки сподобалось ця маска і цей плакат, і ці мікрофони на лобі. І я мріяв взагалі взнати, що таке мюзикл. У нас в нашому розумінні тоді була оперета. А що таке мюзикл – це для мене було таке якесь дійство, де ти на сцені вільний, без мікрофону в руках. І в тебе його навіть тут не видно, а на лобі якісь маленькі штучки. Я не розумів, чому там два тих мікрофончики, як сірникові головочки.

І все. Я почав цікавитися цими речами. Почав слухати. І в кінці-кінців я потрапив…

– Ви тоді не співали?

– Я співав тоді в черкаському хорі. Був уже і солістом. І мріяв про ці речі – стояти вільною людиною, бути на сценою. Ну, як вільною людиною? Звичайно, грати роль, але не залежати від мікрофонів, інструментів на сцені. І я хотів це відчути, як воно це все взагалі відбувається.

І настільки це мені було масштабно, коли я перший раз потрапив в Гамбурзі на “Фантом”. Я побачив цей live, цей оркестр, ролі, як взагалі відбувається, як воно все… картина яка, який підхід до мюзиклу взагалі. Це не опера, це не оперета, а це мюзикл. Там задіяно дуже багато реально техніки світлової, всяких ефектів. Але це live – 120% live.

І все. Я з того дня казав: я хочу туди, я хочу там працювати. Але я ніколи не мріяв бути зіркою великою, бути “Фантомом”.

– Коли ви почали співати, щоб вийти вперед і співати для публіки, що сталося?

– Це було в училищі культури в Каневі, коли ми були на державних іспитах. І я мав співати. У кожного студента були уроки індивідуального співу. Я дуже соромився співати перед аудиторією. І коли я мав співати перед хором – це для мене була катастрофа. Я тоді піднімався і виходив з аудиторії. Коли хтось там фальшивить в хорі, то по одному піднімали. І це для мене був такий іспит. Я знав, що я все знаю, що я співаю правильно, не фальшивлю, але я соромився перед всіма співати.

Потім вже в кінці навчання я взяв себе в руки, забувся про дівчат на деякий час і почав навчатися. Здав всі іспити на відмінно. І цей індивідуальний вокал ми мали перед аудиторією, перед своїми колегами співати кожен свою пісню. І я співав тоді перший раз. І мені аплодували мої всі колеги. І я зрозумів, що я перейшов через якийсь бар’єр, щось зі мною трапилося – я повірив в те, що я можу співати, що мені аплодують. І це людям подобається.

– Коли був такий момент, коли ви зрозуміли, що ви взяли аудиторію? Тобто перестали її боятися. Коли ви вийшли і зрозуміли, що зал ваш?

– Це не відразу. Це випрацьовується кожен божий день на сцені. Я пам’ятаю, коли я потрапив в мюзикл Notre Dame de Paris, диснеївська версія в Берліні, і я потрапив туди в ансамбль. І мені десь через місяць дали роль Феба. І я був в другому складі і чекав на свій вихід. Я стою кожен день на сцені, в ансамблі, танцюю, співаю, а потім, коли немає головного, мені телефонують о 10-й ранку і кажуть: “Олег, ти сьогодні граєш Феба”.

І це було найстрашніше – якщо тебе раз в місяць випускають на сцену, як того звіра. І перед тобою сидить 2000 глядачів. Повний live, оркестр 35 чоловік. І це були такі іспити. Я у своїх колег там стільки всього надивився, як вони турбуються за сцену. Там дуже екстремальні речі. По мені ніколи ніхто не міг мене розпізнати, що я боюся. В мене не було такого, що в мене колінка трусилася, чи ще щось. Це всередині було.

І цей страх я переживав кожен вихід на сцену. Але вже таким піком цього страху стало, коли я отримав Жана Вальжана в “Знедолених”. Так, звичайно, це роль, про яку мріють всі артисти мюзиклів світу. Це одна із найтяжчих ролей і найпопулярніших, і найцікавіших. І коли я на прем’єрі виходжу на сцену – каменоломні, 20 років каменоломні, звір. І інспектор Жавер тобі дає жовтий лист. І я маю його взяти. Я там співаю і маю взяти цей лист. І в мене настільки відібрало руки від страху… Було там емоційно все, ролі дуже круті. Для мене це взагалі еталон являється в мюзиклах роль Жана Вальжана. І я співаю, і молюся: “Господи, як мені взяти цього листа”. Я його маю забрати брутально того листа. А я не можу руки підняти. Але я все співав. Ніхто цього не розумів.

Я, звичайно, корпусом вперед і примусив махнути вперед. І вона вилітає, і я в той момент схопив за ту бумагу. Потім я не зміг попасти в карман. Я маю її покласти в карман. Сцена у мене хвилин 15 була. Воно йде далі-далі. І я по тому карману шукав, куди його покласти. А потім, коли я вже сам мав її витягти і розірвати – що більше немає цього звіра – я в кінці рву цей лист. І я знову став того листа шукати. Він в мене в руках весь час був. Отакий був страх.

Але, звичайно, з кожним божим днем все ставало легше. Але, звичайно, цей мандраж, хвилювання… Артист – це людина. І коли в нього немає хвилювання перед сценою, мені здається, не потрібно взагалі виходити на сцену. Все. Якщо немає хвилювання, то значить немає і любові, і того щастя, і тієї емоції, і тієї жаги, всього немає. Чогось буде не вистачати.

– На вашій офіційній facebook-сторінці сказано, що ви маєте 150 концертів на рік.

– Мав. В цьому році не так. Але в тих роках – так.

– Ну було, так? Один концерт на три дні – це ж можна померти.

– Слава богу, живий ще.

– Ще цікаво. Ви казали про Німеччину. Буквально коротко. Що у вас пов’язано з Німеччиною?

– Як я потрапив? Звичайно, тоді не було ніяких речей, як потрапити взагалі за кордон. Візу ж треба мати. Я по “Au Pair” поїхав. Це обмін.

– Скільки ви там були?

– Рік.

– Німецьку вивчили?

– Вивчив німецьку. Але я, звичайно, вивчив всю граматику вдома, в Україні. Я платив кошти. Це були 90-і роки.

– Тобто ви вільно володієте німецькою мовою?

– Десь так, як російською.

– До речі, про Росію… Яке у вас ставлення до Росії?

– Чесно сказати, ми зараз заходимо в політику.

– Ні, не зайдемо далеко в політику.

– Це горе, яке у нас є. Скажімо, в мене стоїть така стіна переді мною. Тому що вона сталася, ця стіна. Я не хочу нікуди, ні про кого нічого говорити. Я маю на увазі – чи є війна, чи немає війни. Люди про це все знають, офіційно чи неофіційно. Але я знаю, що два народи, дуже близьких один до одного, брати вбивають один одного. Як я можу ставитись? Це велике горе. Але ми переживемо це горе.

– Є умова, щоб ви поїхали виступати до Росії, дати великий концерт?

– Мене вже запрошують туди, мабуть, років два чи три поспіль. І, якщо я не помиляюся, мабуть, через всю Росію вже пропонували неоднократно тури. І в Санкт-Петербурзі, мабуть, разів три повторювали, телефонували.

– Що відповідаєте?

– Ні.

– Чому?

– Тому що йде війна. Тому що люди страждають, тому що люди гинуть. Я не стану туди ногою.

– Який у вас сімейний стан?

– В мене все нормально.

– Хто живий?

– Батьків немає. Царство небесне їм. І мама вже пішла декілька місяців тому.

– Скільки вам зараз років?

– 45, слава богу, було 31 липня.

– Вже всі пішли? Якісь родичі є?

– Ще є сестра, племінниця і племінник.

– А як ви себе уявляєте на пенсії? Як ви бачите себе в літах? Що це має бути таке?

– Якщо мені дасть бог туди дожити, я буду вдячний, звичайно.

– Дасть вам бог. Це я вам гарантую.

– Десь, мабуть, я як приклад наводив недавно роль Жана Вальжана. І там я кожен день на сцені помирав, вісім разів на тиждень. В суботу і неділю – по два рази. І йому десь 80 з чимось років. І в нього була така перука. В мене було п’ять чи шість перук. І ця крайня перука була сива-сива, аж такого голубого відтінку, з такими кучерами. Такі були довгі волосся, як в мене, але таке вже покручене. І борода сива. І мені багато людей казали, що, Олег, в старості бути таким дуже красиво. Якщо так, то таким би я хотів би і бути на старості.

– А що б ви хотіли робити? Стали би в ранці, і що хотіли б робити?

– Я знаю точно, що я просто так не сидів би. Я не можу сидіти на одному місці. Не можу буквально ніж добу. Коли я стомлений приїжджаю, день я відсипаюсь. І все, мені потрібно в бій. І я все таки гадаю, що і на старість я буду теж щось робити. Можливо, якщо мені дасть бог побачити світ, то хочу побачити світ ще. Я його ще не побачив до сих пір із-за роботи.

– Їздили-їздили…

– Так. Катались-катались і світу не побачили. Поки що ні.

– У вас будуть зараз якісь концерти великі, так?

– Так. 7 і 9 листопада в Палаці спорту в Києві. Але перед тим ми ще в турі проїдемо по Україні. Там ще концертів 25 чи 30.

Як кажуть всі, що до Винника ходять на концерти тільки жінки, то помиляються, дуже помиляються.

– Мабуть, щось ви таке співаєте, що ви сприймаєтесь усіма. Крім того, не набивається два концерти в Палаці спорту тільки жінками. Погодьтесь.

– Я все рівно щасливий, навіть якщо там будуть одні жінки. Я їм вдячний.

Глядачка: Яка ваша улюблена народна пісня?

– Я взагалі-то люблю всі народні пісні. Тому що моя мама дуже добре співала. І я взагалі вважаю, що якщо говорити про співаків, то спочатку співаки мають любити народні пісні і їх знати.

Глядач: Не хочете представляти Україну на “Євробаченні”?

– Ні. А для чого? Мені пропонували. Я відмовився. В мене просто немає часу на це.

Глядач: Якби ви стали депутатом Верховної Ради, який би був перший ваш законопроект на користь людям?

– А що ним стати? Стати-то ним можна. Таке все. Головне – хотіння. Ви знаєте, коли я йшов на сцену, коли я почав писати пісні, перша з’явилася в 2003 році, і коли я йшов на сцену на Україну, я повертався взагалі на Україну, все облишивши, залишивши… І додому. Я не знав взагалі, як це робиться: де беруться музиканти, що потрібно робити, як потрібно знімати кліпи, які мають бути пісні. Там дуже багато всяких нюансів є: які люди мають бути з тобою, директори, продюсери, інженери, освітлювачі. Це дуже велика машина. Але з кожним кроком я цього навчився.

Якби я йшов туди, звичайно, що я в цьому хоч трішки освічений, чую кожен день ці всі балачки і не балачки. Я думаю, що я би цим серйозно зайнявся, якби я туди захотів іти, в першу чергу. А сьогодні я не можу цього сказати, тому що я артист, і я поки що цим живу.

– Лідер “Океан Ельзи” і Зеленський – вони розглядаються як навіть кандидати у президенти. Як ви вважаєте, успішні артисти мають туди йти, чи, можна сказати, пхатися?

– Сьогодні час нам показує, що так. Якби ще років десять тому, я би сказав “ні”. А сьогодні я бачу, що так. І навіть якби я зараз сказав, що, ні, вони туди не можуть іти, і взагалі не мають пхатися, і якщо вони стануть, то я буду неправий. Я маю на увазі, такий сьогодні час. І ми так вирішили. Це люди вирішили так.

– А який у нас зараз час?

– Складний, незрозумілий, з горем, про яке ми говорили. Невизначеність. Ми не знаємо, що буде завтра. Я не знаю, чи правильні закони, по яким ми маємо жити. Я навіть за тих 16 років проживання за кордоном, я там багато чого більшого побачив і навчився.

– 16 років за кордоном?

– Так.

– А де ви були?

– В Берліні. Але, звичайно, фізично я перебуваю в Україні.

Глядачка: Я хотіла у ваз запитати. Чи можуть дівчата з онкологією потрапити на вас концерт, щоб продовжити своє життя? 

– Думаю, да.

– Як ви ставитесь до ваших фанаток?

– Так, як і до всіх людей – з повагою великою. Я їх взагалі не називаю фанатами, а шанувальницями. Мені якось ближче це. Можна фанатіти, але якось мені це з футболом пов’язано більше. Не знаю. Або, можливо, за часів “Ласкового мая”. Все-таки більше мені до вподоби “шанувальниці”. І я ставлюся абсолютно до всіх однаково і не порівнюю їх, і не відбираю. В мене немає ніяких ніш.

– Після концерти чи коли ви їздите, вам щось дарують. Який подарунок вам запам’ятався?

– Крайній раз в Сумах на стадіоні 24 серпня, на День Незалежності України, дядечко підійшов один, котрий переніс інфаркт в 53 роки. І він мріяв малювати ікони. І йому ніколи це не вдавалося. Після інфаркту він все-таки купив ці всі речі і почав малювати. І не вдавалося. Потім йому сказали святі отці, що потрібно слухати духовну музику. Слухав духовну музику – теж нічого не вдавалося.

Почав слухати мої пісні – в мене там є чимало пісень, які там про ВІЛ, взагалі про наше буття, – і почав писати ікони. Він за три роки написав 500 ікон. І намалював мені ікону, подарував. Дуже велика така, красива, достойна ікона Пресвятої Богородиці.

Такі речі, звичайно, мене дуже вражають: що людина не знає, що я причетний до якогось ще мистецтва, що людина може намалювати ікону, слухаючи мої пісні. Це його слова. Він, мабуть, це подивиться і почує. І це дуже вражаюче.

– Давайте ще трохи до політики, але непрямим ходом. Ви вважаєте, що Україна поступово йде вгору, на краще, чи зрадники-політики її їдять, і вона падає в якусь прірву?

– Я вже про це говорив. Ми зараз знаходимося в такому стані. Я не можу сказати, що ми падаємо в прірву. Але я не можу точно сказати… Те, що ми не падаємо в прірву – це залежить від нас, до речі, від самих українців, взагалі людей. Ми не маємо стояти осторонь. Тому що так якось сталося, що політика сьогодні відокремилась від людей. Мені так здається чомусь. Я так бачу, що люди живуть своїм життям, а політики своїм життям, на мою думку. А все-таки так не має бути. Все-таки люди мають політикою цікавитись.

– А це стається тому, що політики їх не надихають?

– Мені здається, так. Вони просто відбили в людей цю віру в них. І люди не знають просто, кому довіряти. Я просто не хочу, щоб ми падали вниз. І я вірю в те, що все-таки Україна має бути. Тому що у нас є ідентифікація, у нас є своє лице України, в українців є своє етніка. І така країна має бути.

Звичайно, ці часи потрібно пережити. Просто-на-просто нам ще 27 років. І за 27 років так, як стається в нашій країні, воно не має бути все так добре, щоб ми пішли вверх дуже різко, стрімко й ефективно, скажімо, як поляки. У них відразу був курс в Європу і вони за 20 років свою країну відстроїли. Все тягнули до своїх домівок і будували.

У нас якось так не відбувалося. Тому що і влада часто змінювалась. А сьогодні ми взагалі переживаємо ще те все… У нас, крім війни, вистачало якихось проблем, а тепер ще й війна на голову. Мене тільки єдине тішить – що ми ще молоді. Мені здається, що для нашої країни треба як мінімум років 50, а то й більше, щоб стати конкретно на ноги, цивілізованою бути країною. Мається на увазі, щоб у нас все працювало на світовому рівні.

– Давайте ще про країну і про ваше сприйняття. Є якісь три події або дві події, або якась одна головна подія останнього часу, яку ви вважаєте не головною, а принциповою для життя країни?

– Не скажу. А яка була принципова подія?

– Я не хочу вам підказувати.

– Принципова – як? Мається на увазі, в хорошому сенсі?

– Принципова історія – це війна. Але ви про це сказали. Війна зараз форматує все наше життя, на жаль.

– Принципова для кого?

– Особисто для вас.

– Це не потрібно все. Я взагалі на такі речі дивлюся… Я людина, далека від політики, але в мене є своя позиція. І я не хочу бути сліпим. Я все-таки хочу переживати, хочу бачити і якось, можливо, якимось чином задіяний в нашому часі, де вирішується доля. Люди мають бути освіченими хоч якось в політиці.

Мені здається, що все, що трапилося в нашій країні в крайній час – це було все зайве. Мені здається, що штучно. І Майдан, і тому інше…

– А яка є подія в країні, за яку вам соромно?

– Мені за все соромно. Мені соромно за дороги, мені соромно за все, що відбувається.

– Подія.

– Ні, не знаю. Можливо, футбол програли? Не знаю.

– Програли.

– Ну тоді соромно. А за що футболісти гроші отримують? Значить соромно.

– Давайте тепер знову про пісню. Як у вас виходить писати пісні? Ви гуляєте чи випиваєте, чи палите? Ви, до речі, палите?

– Попалював. Зараз кинув, цигарки кинув. Я недовго палив у своєму житті. Я палив, мабуть, років з п’ять чи шість.

– Як ви це робите?

– Коли я щось роблю, чесно, жодної пісні не записав, не зробив напідпитку, ні одну, навіть якщо залишалося щось. В мені немає творчості, коли є трішки алкоголю в тобі. Немає творчості ніякої.

– А кажуть, що воно прориває якісь шлюзи.

– Багато є людей, котрі так пишуть під чимось: чи алкоголь, і взагалі мені колеги розповідають, що я всі пісні написав напідпитку. Я цього не вмію, не знаю. І, слава богу, я пишу це на тверезу голову. І поки мені бог дає – поки буду робити. Але я взагалі почав писати в 29-30 років пісні. Це не так давно. Так воно мені прийшло.

Але я не можу сказати, що я сідаю і пишу. В мене такого немає. В мене якась емоція приходить – на вулиць десь, можливо, хтось на когось крикнув, якась ситуація. І мені буває, що настільки западає, що я з цим просто не можу вже знаходитись. І я там записую цю фразу на мобілку, а вже потім доробляю. В мене там багато дуже цих всіх… навіть музична, буває, фраза приходить або просто мелодія.

– І ви повертаєтесь до цього?

– Так, в мене в мобілках стоять ці всі кусочки, як то кажуть. І коли в мене є час, буває, що коли я починаю писати, в мене приходить відразу приспів. І я вже тоді знаю: ага, цей приспів довго в мені живе-живе, а потім я знаю, що це буде перша пісня, і я зараз приїду в Берлін, сяду в студії і буду працювати над нею.

І тоді, звичайно, тоді починаю працювати над куплетами. І ти вже думаєш: буває день, буває два, буває тиждень. В мене ще не було ніколи в житті, щоб я за п’ять хвилин написав. Просто немає. І все.

– Це говорить про те, що це робота.

– Це, звичайно, робота. Навіть коли були такі речі, коли я написав якусь пісню… Зараз згадаю яку. “Надкусили місяць зорі”. Я її написав, записав. Я був настільки в емоції, настільки в ударі, з такими хвилюваннями, зі слізьми, мене якось це все роздирало всередині, я такий був щасливий, що я написав таку пісню, – я її записав. А потім я її послухав – я не міг її слухати. І я забувся про неї, мабуть, з рік. Я її вже відклав. Я вже її записав, зробив аранжування, “демку” записав. Слухаю – а мені не подобається. І я на рік її просто відклав в сторону.

– Змирилися?

– Я змирився. Я писав другі пісні, працював, а потім повернувся до тієї пісні. Всьому свій час. Повернувся, записав, переспівав її. Тому що емоція мене розриває. І, звичайно, потрібно…

– Кого чи що ви ненавидите?

– Я взагалі це слово не дуже полюбляю. Я не люблю слово. Німецьке слово таке “хассен”. Це ж у перших нацистів було це слово.

– А є щось таке, що коли ви бачите, у вас очі кров’ю наливаються?

– В мене немає ненависті.

– Інакше. Що вам противно, що вам протирічить, з чим ви не можете погодитись ніколи?

– Звичайно, зрада. Звичайно, неправда. Звичайно, це лестощі – сьогодні ми так всі любимо казати в очі солодкі слова. Я не люблю акторство в людей, котрі вміють красиво маніпулювати людьми. Але наскільки все з такою користю якоюсь, щоб расчувствоваться, заплакать – і ти можеш, не дай бог, повірити. Це такі речі, які бувають реально професійні, що ти просто віриш в це. А потім – це аферисти.

Звичайно, і все те, що є в житті, що ще є неправильним. Звичайно, я нормальна людина і на це реагую просто дуже сильно. Але, щоб я носив на когось каменя – в мене ще такого в житті не було. Мабуть, я би не писав. Якби я носив якийсь камінець всередині – не писав би пісень.

– Ви затягуєте цих людей до себе, і вони кажуть: я піду подивлюся на Винника, тому що буде кайф. Людина-кайф. Це абсолютно унікальна історія. І я не знаю, чи вона від мами, від тата, від бога. Це дуже важливо.

– Дуже все просто. Мені здається, що для цієї справи, чого ми взагалі існуємо, для чого ми? І, як то кажуть, перше слово яке на Землі має бути? Любов. Якщо людина любить людей… В мене немає такого розуміння, що цю я люблю, а цю ненавиджу. Не може людина ненавидіти, а когось любити. Це просто брехня. Через те якась має бути нормальна людська середина. Людина просто має бути задоволена собою, мати в собі це щастя, а не шукати його скрізь: десь намалювати якогось ідеалу, і ми бачимо щастя, і хочемо те щастя отримати. Ні. Воно у нас в кожного є.

Якщо ми навчимося любити всіх, любити цю землю, по якій ми ходимо, бездарно топчемо, і якщо ми зуміємо в собі це щастя знайти і ним поділитися, – це і є той успіх, це є та магія. І як мене називають, мені неважливо.

– Нагадайте ще раз, коли концерти.

– 7 і 9 листопада в місті Київ, в Палац спорту приходьте. Я вас чекаю. Буде драйвово, буде жарко, буде багато нового.

– І будемо не ненавидіти, а любити.

– І будемо любити, так. І я вам віддаю всю свою любов.

Крім того, під час прямого ефіру в ток-шоу “Ехо України” артист Олег Винник розгубився від того, що не міг вирішити, кому ж подарувати квитки на власний концерт.

Очікувала на Винника і несподіванка – у прямому ефірі глядачка “Прямого” зізналась артисту в коханні.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.